What do you think?
Rate this book
Наші 20-ті
Постріл на сходах
До антології увійшли зразки масової української літератури 1920�1930-х років � детективи з напруженим сюжетом, сміливими героями, пострілами й гонитвами, все те, що потім зникло з обрію років на шістдесят, те, без чого годі уявити будь-яку повнокровну літературу.
528 pages, Hardcover
First published January 1, 2016
4 people are currently reading
101 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 14 of 14 reviews
October 18, 2022
слово «детектив» у назві антології, звісно, трохи перебільшення, бо тяжко дотримуватися жанрових принципів, коли основний мотив у вас � класове протистояння, пролетарі красиві й чесні, а від класового ворога за кілька верст несе лиходійством. більш-менш канонічними стараються бути сюжети «проникливості лікаря піддубного» юрія шовкопляса, але часом цей лікар піддубний вмикає такого ясновидця, що шерлок голмс би плакав. чи сміявся. одне слово, сово, знайомся � глобус.
несподівано потужне виявилось оповідання юрія смолича «мова мовчання» � про гендерну асиметрію та, зокрема, аборти, які на момент написання вже знову стали нелегальні. це не чистісінький детектив (ми з самісінького початку знаємо, хто вбивця, бо он вона, сидить навпроти слідчого), а скоріше соціально-психологічний трилер на двадцять сторінок, але двоє дійових осіб цього тексту � чи не найживіші персонажі збірки.
утім, якщо читати це не як буквально детективи, а як зріз епохи й матеріал для роздумів про скрутне становище будь-якого � навіть розважального � мистецтва в тоталітарній державі, то виходить дуже цікаво.
несподівано потужне виявилось оповідання юрія смолича «мова мовчання» � про гендерну асиметрію та, зокрема, аборти, які на момент написання вже знову стали нелегальні. це не чистісінький детектив (ми з самісінького початку знаємо, хто вбивця, бо он вона, сидить навпроти слідчого), а скоріше соціально-психологічний трилер на двадцять сторінок, але двоє дійових осіб цього тексту � чи не найживіші персонажі збірки.
утім, якщо читати це не як буквально детективи, а як зріз епохи й матеріал для роздумів про скрутне становище будь-якого � навіть розважального � мистецтва в тоталітарній державі, то виходить дуже цікаво.
June 27, 2016
Якось викладачка з української літератури межі 19-20 століть заінтригувала студентів тим, що в новелі "Природа" Ольги Кобилянської уперше в нашій літературі описано статевий акт. Усі притьмом кинулися читати цей твір, але про "акт" там сказано так завуальовано, що багато хто його просто не помітив. Цей кумедний випадок я згадала, побачивши книжку детективної прози 1920-х років "Постріл на сходах". Знала, що придбаю неодмінно, але хвилювалася, чи не доведеться шукати детектив у детективі?
Взагалі, 1920-ті роки - це зараз дуже модний період, і я теж серед його прихильників. Наприкінці 1920-х побачили світ три романи, які я дуже люблю: "Дівчина з ведмедиком" В.Домонтовича, "Місто" В.Підмогильного і "Честь" М.Могилянського. Але крім "серйозних" романів у цей час абсолютно комфортно розвивалась і розважальна література, зокрема детективна. Її зразки зібрано у антології "Постріл на сходах".
Спочатку читання не приносило мені задоволення: тексти Дмитра Бузька і Гео Шкурупія такі собі детективи. Постійно спотикаєшся об абзаци, перечитуєш, хто-кому-що, а від слова "чекіст" мене нудить автоматично. Ситуацію врятував Юрій Смолич - от звідки варто починати цю книжку, щоб захопитися нею. Я не дуже добре знайома з біографією цього письменника, але знаю, що він співпрацював із НКВД і писав талановиті доноси на своїх "колег по письменницькому цеху". Напевно, через ці сторінки життєпису Смолича не личило вивчати, однак, якщо ви, як і я, серед тих читачів, які загалом байдуже ставляться до біографій, то з радістю виявите для себе, що Юрій Смолич збіса талановитий письменник.
Отже, три відкриття: "Мова мовчання", "Господарство доктора Гальванеску", "Півтори людини" Юрія Смолича. Сюжетні інтриги, динамічність оповіді, несподіване (ну, майже) закінчення. "Мова мовчання" - це оповідання, в якому порушено тему абортів. Цей твір теж так собі детектив, оскільки вбивця сама розповідає про свій злочин, але інтрига є, є співчуття до вбивці, є несподівані повороти. Для мене як для читача цього достатньо.
"Господарство доктора Гальванеску" - не думала, що аж так переймуся цим твором. Востаннє так хвилювалася, коли читала "Сяйво" Стівена Кінга. Сюжет зовсім неподібний до Кінга, але відчуття жаху, таємниці, смачно виписане нагнітання, несподівані темні відкриття, потворні створіння, все з ніг на голову - ось що мене вразило. Хоча б заради цієї повісті варто прочитати книжку. Є там трохи ідеології, але мене вона не напружувала. Звикла не зосереджуватися на такому.
"Півтори людини" - це теж дуже карколомна історія, таємнича, гостросюжетна, зі стрілялками, бандитами і т.д. Цей екшн мене не дуже зачепив, бо якось я трохи здогадалася, хто "поганий", тож мене не вдалося заплутати, хоча автор дуже намагався це зробити) Але все одно я задоволена, що прочитала тексти Юрія Смолича. Думаю, що на цьому моє знайомство з ним не закінчиться.
Ну і, нарешті, Юрій Шовкопляс зі своїм "українським Шерлоком Холмсом" - опецькуватим і добродушним лікарем Михайлом Піддубним. Звісно, з Холмсом порівняння умовне. Детектив Піддубний далеко не такий харизматичний, як його англійський колега. Зовні він більше нагадує Пуаро Агати Крісті - гладенький і вусатий :). Проте, як на 1920-ті роки, в Шовкопляса дуже добре з погляду жанру вибудовані детективи. Так, не всі колізії однаково вдалі, деякі розслідування вкрай наївні і притягнуті за вуха, але це претензії до багатьох детективів. А загалом враження від гладенького Піддубного дуже позитивні. Та й вбивства інтригуючі: чого вартий тільки корабель із мерцями, що трапився на дорозі пароплава "Желябова", де Піддубний працював судновим лікарем!
Загалом антологія детективної прози 1920-х років "Постріл на сходах" виправдала мої читацькі очікування, оскільки сталося те, чого я шукаю в кожній книжці: відкриття. Приємно бачити рідну літературу різною.
Взагалі, 1920-ті роки - це зараз дуже модний період, і я теж серед його прихильників. Наприкінці 1920-х побачили світ три романи, які я дуже люблю: "Дівчина з ведмедиком" В.Домонтовича, "Місто" В.Підмогильного і "Честь" М.Могилянського. Але крім "серйозних" романів у цей час абсолютно комфортно розвивалась і розважальна література, зокрема детективна. Її зразки зібрано у антології "Постріл на сходах".
Спочатку читання не приносило мені задоволення: тексти Дмитра Бузька і Гео Шкурупія такі собі детективи. Постійно спотикаєшся об абзаци, перечитуєш, хто-кому-що, а від слова "чекіст" мене нудить автоматично. Ситуацію врятував Юрій Смолич - от звідки варто починати цю книжку, щоб захопитися нею. Я не дуже добре знайома з біографією цього письменника, але знаю, що він співпрацював із НКВД і писав талановиті доноси на своїх "колег по письменницькому цеху". Напевно, через ці сторінки життєпису Смолича не личило вивчати, однак, якщо ви, як і я, серед тих читачів, які загалом байдуже ставляться до біографій, то з радістю виявите для себе, що Юрій Смолич збіса талановитий письменник.
Отже, три відкриття: "Мова мовчання", "Господарство доктора Гальванеску", "Півтори людини" Юрія Смолича. Сюжетні інтриги, динамічність оповіді, несподіване (ну, майже) закінчення. "Мова мовчання" - це оповідання, в якому порушено тему абортів. Цей твір теж так собі детектив, оскільки вбивця сама розповідає про свій злочин, але інтрига є, є співчуття до вбивці, є несподівані повороти. Для мене як для читача цього достатньо.
"Господарство доктора Гальванеску" - не думала, що аж так переймуся цим твором. Востаннє так хвилювалася, коли читала "Сяйво" Стівена Кінга. Сюжет зовсім неподібний до Кінга, але відчуття жаху, таємниці, смачно виписане нагнітання, несподівані темні відкриття, потворні створіння, все з ніг на голову - ось що мене вразило. Хоча б заради цієї повісті варто прочитати книжку. Є там трохи ідеології, але мене вона не напружувала. Звикла не зосереджуватися на такому.
"Півтори людини" - це теж дуже карколомна історія, таємнича, гостросюжетна, зі стрілялками, бандитами і т.д. Цей екшн мене не дуже зачепив, бо якось я трохи здогадалася, хто "поганий", тож мене не вдалося заплутати, хоча автор дуже намагався це зробити) Але все одно я задоволена, що прочитала тексти Юрія Смолича. Думаю, що на цьому моє знайомство з ним не закінчиться.
Ну і, нарешті, Юрій Шовкопляс зі своїм "українським Шерлоком Холмсом" - опецькуватим і добродушним лікарем Михайлом Піддубним. Звісно, з Холмсом порівняння умовне. Детектив Піддубний далеко не такий харизматичний, як його англійський колега. Зовні він більше нагадує Пуаро Агати Крісті - гладенький і вусатий :). Проте, як на 1920-ті роки, в Шовкопляса дуже добре з погляду жанру вибудовані детективи. Так, не всі колізії однаково вдалі, деякі розслідування вкрай наївні і притягнуті за вуха, але це претензії до багатьох детективів. А загалом враження від гладенького Піддубного дуже позитивні. Та й вбивства інтригуючі: чого вартий тільки корабель із мерцями, що трапився на дорозі пароплава "Желябова", де Піддубний працював судновим лікарем!
Загалом антологія детективної прози 1920-х років "Постріл на сходах" виправдала мої читацькі очікування, оскільки сталося те, чого я шукаю в кожній книжці: відкриття. Приємно бачити рідну літературу різною.
November 12, 2017
Я доволі довго вагався, наскільки високу оцінку поставити цій книжці, і власне високу - бо вона того варта. Чудова збірка, яка показує наскільки різноманітною була у свому виконанні детективна (та здебільшого довкола-детективна) література тих часів. Але все ж найвищий бал вона не отримає, тому що "витягнув" цю збірку Юрій Смолич - відверто найсильніший та найцікавіший автор з представлених у збірці (про нього нижче - усе цікаве на десерт).
"Льоля" Бузька та "Провокатор" Шкурупія не залишили по собі жодних вражень. Доволі коротка белетристика без цікавого сюжету - все закінчується швидше аніж розпочинається.
Шовкопляс, створив лікаря Піддубного, котрого порівнюють з Холмсом в передмові, та хоча він справді ближчий до Пуаро. Це непогана збірка історій на один-два вечори. Але не чудова - герої здебільшого ніякі (ні риба, ні м'ясо). Вони переважно наївні і викладають все першому-стрічному (лікарю Піддубному) чи одразу беруть на себе всю провину навіть коли невинні. Міліція рада старатись все закрити хутчіш ти піти домів досипати, а бравий лікар всіх ставить на місце і після цього йде, як Бонд від вибуху. Ну й в додачу йому просто таланить потрапляти в усілякі ситуації, які без нього мали б не такий вже й фактичний хеппі-енд. І все було б ОК і навіть більш-менш цікаво, якби не факт що після перших 5 сторінок ясно, що "Вбивця - дворецький", (окрім "Фантастика під тропіками" - там все дюже добре :)).
Тепер Смолич, він предаставлений трьома чудовими історіями, заради яких варто читати цю збірку.
"Мова мовчання" - відверто найемоційніший твір у збірці. Він залишає після себе просто чудові враження. Тут нема пострілів і гонитв. Але тут є класичний набір - кімната, вбивця та слідчий. Які приправлені добре приготованим емоційним соусом. Пальчики оближеш!
"Господарство доктора Гальванеску" - ідеальна історія для кіно-адаптації. Я думаю попади ця історія до рук Хітчкока, нас чекав би ще один шедевр на рівні з "Психо". Але - це не детектив. Це раче фантастичний триллер приправлений жахами. З перших сторінок не покидало відчуття, що автор надихався "Островом доктора Моро" Велса.
"Півтори людини" - карколомна пригода, яку цікаво читати від початку і до кінця. Демонструє читачу, що жанр на такий вже й клішейний, і його можна подати дуже навіть по різному.
"Льоля" Бузька та "Провокатор" Шкурупія не залишили по собі жодних вражень. Доволі коротка белетристика без цікавого сюжету - все закінчується швидше аніж розпочинається.
Шовкопляс, створив лікаря Піддубного, котрого порівнюють з Холмсом в передмові, та хоча він справді ближчий до Пуаро. Це непогана збірка історій на один-два вечори. Але не чудова - герої здебільшого ніякі (ні риба, ні м'ясо). Вони переважно наївні і викладають все першому-стрічному (лікарю Піддубному) чи одразу беруть на себе всю провину навіть коли невинні. Міліція рада старатись все закрити хутчіш ти піти домів досипати, а бравий лікар всіх ставить на місце і після цього йде, як Бонд від вибуху. Ну й в додачу йому просто таланить потрапляти в усілякі ситуації, які без нього мали б не такий вже й фактичний хеппі-енд. І все було б ОК і навіть більш-менш цікаво, якби не факт що після перших 5 сторінок ясно, що "Вбивця - дворецький", (окрім "Фантастика під тропіками" - там все дюже добре :)).
Тепер Смолич, він предаставлений трьома чудовими історіями, заради яких варто читати цю збірку.
"Мова мовчання" - відверто найемоційніший твір у збірці. Він залишає після себе просто чудові враження. Тут нема пострілів і гонитв. Але тут є класичний набір - кімната, вбивця та слідчий. Які приправлені добре приготованим емоційним соусом. Пальчики оближеш!
"Господарство доктора Гальванеску" - ідеальна історія для кіно-адаптації. Я думаю попади ця історія до рук Хітчкока, нас чекав би ще один шедевр на рівні з "Психо". Але - це не детектив. Це раче фантастичний триллер приправлений жахами. З перших сторінок не покидало відчуття, що автор надихався "Островом доктора Моро" Велса.
"Півтори людини" - карколомна пригода, яку цікаво читати від початку і до кінця. Демонструє читачу, що жанр на такий вже й клішейний, і його можна подати дуже навіть по різному.
February 25, 2016
Читати антологію детективної прози 20-30х років я взялась підготованою. Цієї осені в Клоузері був чудесний цикл лекцій Український авангард, які організували Bartleby and co ( це не реклама, я просто їх люблю), а читала та сама Ярина Цимбал (ось тут чудове інтерв’� пані Ярини). От не дивлячись на слякоті, дощі та інші погідні негаразди ми відвідали їх майже усі! І не пошкодували. Бо стільки всього цікавого про українську класичну літературу я, мабуть, давно не чула.
Весь огляд за посиланням:
Весь огляд за посиланням:
September 15, 2024
Я в абсолютному захваті від Господарства доктора Гальванеску Смолича, і ще мене дуже захопила Проникливість лікаря Піддуб��ого Шовкопляса (здається, маю краш на лікарів).
Якщо трошки детальніше, то детективності варто чигати тільки від Шовкопляса, Смолич же написав трилер з крейзі науковцем-маніяком, а
все інше � переважно кримінальні нариси з подекуди філософськими вкрапленнями і фіксацією радянської дійсності. Втім, останнє мене не сильно розстроїло, бо чогось такого я і очікувала.
Мені сподобалось читати кримінально-детективні історії, які відбувались в рамках «моїх» географічних координат, бо детектив в моїй голові міцно асоційований з Крісті та Дойлем, а це геть інша дійсність, хоч і, зважаючи на історичний період, злодіями часто-густо опинялись класові вороги, білогвардійці та петлюрівці. Аж було цікаво вгадувати, де ж класова боротьба вирине в кожній з історій. Шкода, що навіть це не допомогло розвитку жанру в подальшому і не врятувало авторів від критики в буржуазності сюжетів.
Якщо трошки детальніше, то детективності варто чигати тільки від Шовкопляса, Смолич же написав трилер з крейзі науковцем-маніяком, а
все інше � переважно кримінальні нариси з подекуди філософськими вкрапленнями і фіксацією радянської дійсності. Втім, останнє мене не сильно розстроїло, бо чогось такого я і очікувала.
Мені сподобалось читати кримінально-детективні історії, які відбувались в рамках «моїх» географічних координат, бо детектив в моїй голові міцно асоційований з Крісті та Дойлем, а це геть інша дійсність, хоч і, зважаючи на історичний період, злодіями часто-густо опинялись класові вороги, білогвардійці та петлюрівці. Аж було цікаво вгадувати, де ж класова боротьба вирине в кожній з історій. Шкода, що навіть це не допомогло розвитку жанру в подальшому і не врятувало авторів від критики в буржуазності сюжетів.
December 10, 2016
Що ми знаємо про українську прозу 20-х? Та, вважай, нічого. У шкільних підручниках після Франка і Стефаника майже зразу перестрибували до Підмогильного і Хвильового. Найпросунутуші ще знають/читали Йогансена. І майже ніхто не був знайомий із жанровою літературою тих часів. Мало хто підозрював, що вона існувала. Донедавна - поки видавництво "Темпора" не розпочало серію "Наші 20-ті", видання якої вміщають не лише найцікавіші тексти відповідних жанрів, а й супер-цікаві і справді фахові передмови упорядниці серії Ярини Цимбал. В антології "Постріл на сходах" вона знайомить нас із найкращими детекивами - і тими, хто їх писав.
Ви будете подивовані, дізнавшись, що в укрліті існував свій "Шерлок" - насправді, повна протилежність персонажу Конан Дойла, огрядний, товариський лікар Піддубний, який, втім, був так само спостережливим і з допомогою дедукції розкривав злочини та - головне! - знімав підозру з невинних осіб. Відтак, прочитавши цю книжку, ви зрозумієте, що українська жанрова література 20-х, хоча й мала свій неповторний голос, але була міцно вписана у світовий літературний контекст.
"Льоля" Дмитро Бузько. Трохи дивне (бо з дивнм сюжетом) оповідання, якому, як каже редакторка, "сам письменницький Бог велів писати детективи" - дуже вже закручене, сповнене різкими сюжетними поворотами життя у нього було. В цій оповіді, вміщеній у збірку, він розказує про пригоду агента ДПУ, в якому фігурує famme fatale. Цікаво, але не зовсім зрозуміло, що це було - збіг обставин чи іронія долі.
"Провокатор" Гео Шкурупій. Цей автор в моєму особистому списку авторів фігуруватиме під кодовою назвою "леопард":) Бо в невеликому оповіданні він тричі згадує про цю екзотичну тварину,але жодного разу вона не присутня у сюжети. Просто порівняння у нього такі, "леопардові". Загалом же це класичне оповідання про злочин, вчинений у замкненому приміщенні, де знаходиться група людей, і кожен може виявитися вбивцею. Цілком у дусі Агати Крісті:)
Юрій Смолич у збірці представлений трьома текстами, і вони добре показують, наскільки цей письменник різний.
"Мова мовчання" - це психологічна замальовка з кабінету слідчого, який точно знає, хто вбивця, але намагається зрозуміти мотиви - чому ця жінка, що мовчить перед ним, убила чоловіка, якого побачила вперше у життя.
"Господарство доктора Гальванеску" - це гідне продовження традиції романів Брема Стокера і Мері Шеллі. До маєтку румунського дідича приїздить українка, яка штудіює агрономію в Німеччині, щоб дізнатися його секрет успіху - супер-високі врожаї найрізноманітніших культур. Тільки маєток цього пана, доктора Гальванеску, надійно замкнений від чужих очей, місцеві жителі віднього сахаються і з жахом замовкають, коли мова заходить про його працівників. Але Юля Сахно постановила собі до всього докопатися - і вона це робить. До речі, дуже сильний жіночий образ створив Юрій Смолич, за що йому ріспект:)
"Півтори людини" - детективчик з досить добре закрученим сюжетом, локація - Запоріжжя напередодні будівництва ГЕС, вся оця романтизація індустріалізації, легкі натяки на інцести, інтриги, розслідування. Цілком ок, але вже дуже відчутний запах радянської ідеології.
"Проникливість лікаря Піддубного" Юрій Шовкопляс. Оцей цикл оповідань - прекрасний реверанс Конан Дойлу, але дуже самобутній, побудований на радянських реаліях і на психології радянської людини. Коли ми знайомимося з доктором Піддубним, він працює санаторійним лікарем десь під Харковом. Але потім доля його трохи носить - то він безробітний і неприкаянний ночами блукає Харковом, розслідуючи принагідно злочини, то стає корабельним лікарем і мандрує морями-океанами. До речі, пишучи про морські пригоди, автор ображено згадує про те, що в іншиї країнах не люблять комуністів - "тих, хто пливе під червоним прапором" і всіляко намагаються їм насолити. Але як можна любити тих, хто всіх називає експлуататорами і зневажає (це вже не автор, це моя ремарка).
Загалом, "Постріл на сходах" - це дуже цікаво і дуже круто. Маст рід тим, хто хоч трохи любить детективи. І точно маст рід тим, хто вважає, що знає українську літературу;)
Ви будете подивовані, дізнавшись, що в укрліті існував свій "Шерлок" - насправді, повна протилежність персонажу Конан Дойла, огрядний, товариський лікар Піддубний, який, втім, був так само спостережливим і з допомогою дедукції розкривав злочини та - головне! - знімав підозру з невинних осіб. Відтак, прочитавши цю книжку, ви зрозумієте, що українська жанрова література 20-х, хоча й мала свій неповторний голос, але була міцно вписана у світовий літературний контекст.
"Льоля" Дмитро Бузько. Трохи дивне (бо з дивнм сюжетом) оповідання, якому, як каже редакторка, "сам письменницький Бог велів писати детективи" - дуже вже закручене, сповнене різкими сюжетними поворотами життя у нього було. В цій оповіді, вміщеній у збірку, він розказує про пригоду агента ДПУ, в якому фігурує famme fatale. Цікаво, але не зовсім зрозуміло, що це було - збіг обставин чи іронія долі.
"Провокатор" Гео Шкурупій. Цей автор в моєму особистому списку авторів фігуруватиме під кодовою назвою "леопард":) Бо в невеликому оповіданні він тричі згадує про цю екзотичну тварину,але жодного разу вона не присутня у сюжети. Просто порівняння у нього такі, "леопардові". Загалом же це класичне оповідання про злочин, вчинений у замкненому приміщенні, де знаходиться група людей, і кожен може виявитися вбивцею. Цілком у дусі Агати Крісті:)
Юрій Смолич у збірці представлений трьома текстами, і вони добре показують, наскільки цей письменник різний.
"Мова мовчання" - це психологічна замальовка з кабінету слідчого, який точно знає, хто вбивця, але намагається зрозуміти мотиви - чому ця жінка, що мовчить перед ним, убила чоловіка, якого побачила вперше у життя.
"Господарство доктора Гальванеску" - це гідне продовження традиції романів Брема Стокера і Мері Шеллі. До маєтку румунського дідича приїздить українка, яка штудіює агрономію в Німеччині, щоб дізнатися його секрет успіху - супер-високі врожаї найрізноманітніших культур. Тільки маєток цього пана, доктора Гальванеску, надійно замкнений від чужих очей, місцеві жителі віднього сахаються і з жахом замовкають, коли мова заходить про його працівників. Але Юля Сахно постановила собі до всього докопатися - і вона це робить. До речі, дуже сильний жіночий образ створив Юрій Смолич, за що йому ріспект:)
"Півтори людини" - детективчик з досить добре закрученим сюжетом, локація - Запоріжжя напередодні будівництва ГЕС, вся оця романтизація індустріалізації, легкі натяки на інцести, інтриги, розслідування. Цілком ок, але вже дуже відчутний запах радянської ідеології.
"Проникливість лікаря Піддубного" Юрій Шовкопляс. Оцей цикл оповідань - прекрасний реверанс Конан Дойлу, але дуже самобутній, побудований на радянських реаліях і на психології радянської людини. Коли ми знайомимося з доктором Піддубним, він працює санаторійним лікарем десь під Харковом. Але потім доля його трохи носить - то він безробітний і неприкаянний ночами блукає Харковом, розслідуючи принагідно злочини, то стає корабельним лікарем і мандрує морями-океанами. До речі, пишучи про морські пригоди, автор ображено згадує про те, що в іншиї країнах не люблять комуністів - "тих, хто пливе під червоним прапором" і всіляко намагаються їм насолити. Але як можна любити тих, хто всіх називає експлуататорами і зневажає (це вже не автор, це моя ремарка).
Загалом, "Постріл на сходах" - це дуже цікаво і дуже круто. Маст рід тим, хто хоч трохи любить детективи. І точно маст рід тим, хто вважає, що знає українську літературу;)
November 10, 2022
Збірка детективних та навколодетективних історій з двадцятих років, і власне дата додає одразу ще одного виміру до всього написаного. Бо читаєш і думаєш, а скільки авторів живі залишилися за кілька років.
Класичного детективу поза тим тут замало, є спроба включити Холмса у Ватсоні у розповідях, де головний герой - лікар Піддубний, який розгадує дивні справи у Харкові та навколо нього, і хоча сам формат і лікар мені сподобалися, сюжети там іноді з серії "йшов, на нього впало, і відкрились чакри прямо в Держпромі". Зате є британські імперіалісти! Як без них, але для зустрічі з ними автор притомно відправляє лікаря у морське плавання у красивому білому костюмі.
Інші історії запам'ятовуються менше, крім хіба невеликої замальовки - допиту жінки, де вона розказує і розказує, що змусило її вчинити так, як вчинила, і саме на цьому майстерному монолозі і тримається вся майже неіснуюча інтрига. Але (без спойлерів) детективом це не назвеш.
А взагалі після прочитання така злість брала, що всього цього написано могло б бути більше і ще краще. Але не судилося.
Класичного детективу поза тим тут замало, є спроба включити Холмса у Ватсоні у розповідях, де головний герой - лікар Піддубний, який розгадує дивні справи у Харкові та навколо нього, і хоча сам формат і лікар мені сподобалися, сюжети там іноді з серії "йшов, на нього впало, і відкрились чакри прямо в Держпромі". Зате є британські імперіалісти! Як без них, але для зустрічі з ними автор притомно відправляє лікаря у морське плавання у красивому білому костюмі.
Інші історії запам'ятовуються менше, крім хіба невеликої замальовки - допиту жінки, де вона розказує і розказує, що змусило її вчинити так, як вчинила, і саме на цьому майстерному монолозі і тримається вся майже неіснуюча інтрига. Але (без спойлерів) детективом це не назвеш.
А взагалі після прочитання така злість брала, що всього цього написано могло б бути більше і ще краще. Але не судилося.
December 28, 2022
Це збірка оповідань, де хоч трохи проглядається якесь розслідування, але це не класичні детективи, бо це лише витоки цього жанру.
Дмитро Бузько "Льоля" - нічого не зрозуміло, купа питань і жодної відповіді
Гео Шкурупій "Провокатор" - хоч і очікувано, але класно, мені сподобалось
Юрій Смолич
"Мова мовчання" - найкраще в цій збірці, і хоч тут відразу зрозуміло, хто винен, проте круто розказано про мотиви вчиненого і тема цікава
"Господарство доктора Гальванеску" - трохи фантастичне і все було б нічого, якби не кінцівка, вона якась розмазана і незрозуміла, хоча до того все велось доволі плавно і не виникало питань. Але це все того, що нам дали лише першу частину цього оповідання.
"Півтори людини" - кожен раз забуваю, про що там, пройшло мимо мене, нецікаво.
Юрій Шовкопляс. Проникливість лікаря Піддубного
Загалом ніби непогані оповідання, простенькі, цікаві, але: "Пробудження вночі" - аж надто простеньке, а "Стриб з поїзда" - аж надто притягнуте за вуха. Найбільш з 10 оповідань про цього лікаря сподобалось - "Фіалковий колір"
Дмитро Бузько "Льоля" - нічого не зрозуміло, купа питань і жодної відповіді
Гео Шкурупій "Провокатор" - хоч і очікувано, але класно, мені сподобалось
Юрій Смолич
"Мова мовчання" - найкраще в цій збірці, і хоч тут відразу зрозуміло, хто винен, проте круто розказано про мотиви вчиненого і тема цікава
"Господарство доктора Гальванеску" - трохи фантастичне і все було б нічого, якби не кінцівка, вона якась розмазана і незрозуміла, хоча до того все велось доволі плавно і не виникало питань. Але це все того, що нам дали лише першу частину цього оповідання.
"Півтори людини" - кожен раз забуваю, про що там, пройшло мимо мене, нецікаво.
Юрій Шовкопляс. Проникливість лікаря Піддубного
Загалом ніби непогані оповідання, простенькі, цікаві, але: "Пробудження вночі" - аж надто простеньке, а "Стриб з поїзда" - аж надто притягнуте за вуха. Найбільш з 10 оповідань про цього лікаря сподобалось - "Фіалковий колір"
August 2, 2017
Враження від книжки подвійне. З одного боку - це якісна белетристика. Читається легко, з захопленням. Від деяких творів не відірватися. А усі ці радянські "товаришу міліціонере" і "робітничо-селянська інспекція" сприймаються як екзотичний антураж 1920-х років.
Але поміж тими ретро-пригодами лунають страшні месиджи, які ніби мостили шлях до винищення людей у 1930-ті роки. Людина декламує Шевченка і малює портрети гетьманів? Це, безумовно, шпигун, і то підлий і підступний.
Навіть якщо виглядає на хворого безпорадного дивака. І такими має займатися ДПУ (прєвєд процесові Спілки визволення України). Чи, може, твоя дружина поводиться підозріло? Будь готовий «відвести її у таку установу» і «лишити її там».
Зрозуміло, що автори просто відпрацьовували модні тоді теми («героїчні чекісти» проти «підступних контрреволюціонерів»). Але вже за кілька років тисячі людей було заарештовано і знищено за українофільство, а чимало інших здавали своїх близьких до «такої установи».
На цьому фоні, виділяється різке і чесне оповідання Дмитра Бузька - до речі, єдиного чекіста з усіх чотирьох: слідчий ГПУ рятує кохану жінку, «ворога народу», навіть якщо за це можуть розстріляти.
Докладніше:
Але поміж тими ретро-пригодами лунають страшні месиджи, які ніби мостили шлях до винищення людей у 1930-ті роки. Людина декламує Шевченка і малює портрети гетьманів? Це, безумовно, шпигун, і то підлий і підступний.
Навіть якщо виглядає на хворого безпорадного дивака. І такими має займатися ДПУ (прєвєд процесові Спілки визволення України). Чи, може, твоя дружина поводиться підозріло? Будь готовий «відвести її у таку установу» і «лишити її там».
Зрозуміло, що автори просто відпрацьовували модні тоді теми («героїчні чекісти» проти «підступних контрреволюціонерів»). Але вже за кілька років тисячі людей було заарештовано і знищено за українофільство, а чимало інших здавали своїх близьких до «такої установи».
На цьому фоні, виділяється різке і чесне оповідання Дмитра Бузька - до речі, єдиного чекіста з усіх чотирьох: слідчий ГПУ рятує кохану жінку, «ворога народу», навіть якщо за це можуть розстріляти.
Докладніше:
January 27, 2023
Живу поряд з вулицею Смолича в Києві і ніколи, властиво, не розумів, хто він такий. Аж раптом, придбав цю книгу, і натрапив на його твори та інших чудових українських письменників. Українських, та нажаль, людей свого часу. Людей, щиро закоханих в ідеї комунізму і соціалізму, тих, що не мали нашого гіркого досвіду, який переповідали прабабусі. Досвіду розстріляних і, з часом, реабілітованих, "ворогів народу", голоду, побуту, в якому боїшся сказати те, що думаєш, бо може почути "сексот".
На початку 20го століття люди бачили в прогресивних, для того часу, лівих ідеях сенс і щиро їх підтримували. Та і совок в 20х- 30х був не таким тоталітарним. Тому засуджувати цих авторів за сентимент до соціалізму не можу. Вони щиро думали, що збудують утопічний рай, де всі рівні і ніхто нікого не гнобить(ГУЛАГ зайшов в чат).
Але відставивши це все, радує, що я читаю українською мовою детективи, фантастику, триллери, etc. І це не галичани пишуть, а авори з Харкова. І події, що в них описані, відбуваються в Харкові 20х, і мова, якою вони говорять- це та сама скрипниківка. Тобто, слобожанська, виходить, це не те, що мав на увазі Аваков, а дійсно діалект української.
Збірка дає матеріал для думок. Перше, що кидається в очі- це означе вище, лівацтво (пропускаємо повз, бо розуміємо історичний контекст). Друге- люди 100 років тому були такими ж, як і ми зараз. Це очевидно, але в чергове можна пересвідчитись. Ба, навіть не люди, а українці. Ми близькі ментально до тих, хто жив тоді. Хтось боровся за УНР, хтось хотів бути космополітом і дуже прогресивним артистом. Змінилось мало, але ми маємо бекграунд, який зобов'яхані аналізувати.
Книга цікава, я навіть подумав, що з Піддубного, можна було б зробити гарний костюмований серіал на СТБ. Або адаптувати його на плюсах, і зняти Шерлока БіБіСі на наш лад. Смолич і Шкурупій теж дали їжу для роздумів.
Та все ж це література, яку варто знати і не віддавати росіянам, але не будувати на таких авторах фундамент сучасної України. Ми маємо досвід, якого не мали ці автори і жити та творити повинні згідно зі своїм бекграундом.
На початку 20го століття люди бачили в прогресивних, для того часу, лівих ідеях сенс і щиро їх підтримували. Та і совок в 20х- 30х був не таким тоталітарним. Тому засуджувати цих авторів за сентимент до соціалізму не можу. Вони щиро думали, що збудують утопічний рай, де всі рівні і ніхто нікого не гнобить(ГУЛАГ зайшов в чат).
Але відставивши це все, радує, що я читаю українською мовою детективи, фантастику, триллери, etc. І це не галичани пишуть, а авори з Харкова. І події, що в них описані, відбуваються в Харкові 20х, і мова, якою вони говорять- це та сама скрипниківка. Тобто, слобожанська, виходить, це не те, що мав на увазі Аваков, а дійсно діалект української.
Збірка дає матеріал для думок. Перше, що кидається в очі- це означе вище, лівацтво (пропускаємо повз, бо розуміємо історичний контекст). Друге- люди 100 років тому були такими ж, як і ми зараз. Це очевидно, але в чергове можна пересвідчитись. Ба, навіть не люди, а українці. Ми близькі ментально до тих, хто жив тоді. Хтось боровся за УНР, хтось хотів бути космополітом і дуже прогресивним артистом. Змінилось мало, але ми маємо бекграунд, який зобов'яхані аналізувати.
Книга цікава, я навіть подумав, що з Піддубного, можна було б зробити гарний костюмований серіал на СТБ. Або адаптувати його на плюсах, і зняти Шерлока БіБіСі на наш лад. Смолич і Шкурупій теж дали їжу для роздумів.
Та все ж це література, яку варто знати і не віддавати росіянам, але не будувати на таких авторах фундамент сучасної України. Ми маємо досвід, якого не мали ці автори і жити та творити повинні згідно зі своїм бекграундом.
August 5, 2018
Більш-менш класичними детективними оповіданнями у цій збірці можна назвати тільки твори Юрія Шовкопляса. Тут і є розумний лікар, і загадки, і результати його дедуктивного методу. Та почуття від прочитання творів цього автора і весь час порівнювала з тими, що навіювали на мене твори Агати Крісті. І ні, з моїй вуст це аж ніяк не комплімент, адже йдеться про невимовну нудьгу.
За відгуками читачів найбільше я очікувала знайомство з творчістю Юрія Смолича, але і тут була дещо розчарована. Розхвалене «Господарство доктора Гальванеску» виявилося якимось переплетінням фантастики та таємниці, що в моєму випадку знову було більше мінусом, ніж плюсом. Тим більш важко не віддати належне феміністичній кримінальній новелі «Мова мовчання», в якій порушується тема абортів - зовсім не очікувана тема для збірки 20-х років.
Не можу сказати,що зовсім не оцінила цієї антології. Детективна новела «Провокатор» Гео Шкурупія настільки яскраво показала авангардний стиль автора, що я пораділа, що на Книжковому Арсеналі не пройшла повз збірку його прозових творів. Оцініть:
«Вечір надійшов швидко й непомітно. Він підкрався хижо, як підкрадається леопард, стрибнув і накрив своєю плямистою шкурою здобич»
«Вітер тоді сказився остаточно, він загубив свій сором і закрутивсь у пилюзі дзиґою.»
«Але цього було замало, вітер змінив свій настрій і заплакав. Він плакав істерично завиваючи в деревах, зриваючи з покрівлі бляху, б’ючис� головою об шибки вікон.»
Загалом рада бачити рідну літературу такою різною, незважаючи на те, що емоції вона викликає теж різні.
За відгуками читачів найбільше я очікувала знайомство з творчістю Юрія Смолича, але і тут була дещо розчарована. Розхвалене «Господарство доктора Гальванеску» виявилося якимось переплетінням фантастики та таємниці, що в моєму випадку знову було більше мінусом, ніж плюсом. Тим більш важко не віддати належне феміністичній кримінальній новелі «Мова мовчання», в якій порушується тема абортів - зовсім не очікувана тема для збірки 20-х років.
Не можу сказати,що зовсім не оцінила цієї антології. Детективна новела «Провокатор» Гео Шкурупія настільки яскраво показала авангардний стиль автора, що я пораділа, що на Книжковому Арсеналі не пройшла повз збірку його прозових творів. Оцініть:
«Вечір надійшов швидко й непомітно. Він підкрався хижо, як підкрадається леопард, стрибнув і накрив своєю плямистою шкурою здобич»
«Вітер тоді сказився остаточно, він загубив свій сором і закрутивсь у пилюзі дзиґою.»
«Але цього було замало, вітер змінив свій настрій і заплакав. Він плакав істерично завиваючи в деревах, зриваючи з покрівлі бляху, б’ючис� головою об шибки вікон.»
Загалом рада бачити рідну літературу такою різною, незважаючи на те, що емоції вона викликає теж різні.
July 15, 2023
Прочитав більшість оповідань Шовкопляса зі збірки та поки зупиняюся, тому пишу відгук.
Ця збірка та взагалі концепція серії «Наші 20-ті» � дуже корисні. Вони показують які таланти було поховано в буквальному сенсі у тридцяті, та як вони були заплямовані ідеологією. Читати далі не можу саме через неї:
«Греція � просто одна з ланцюгових собак Англії на Середземному морі; радянський же пароплав у тих водах твердолобим � як кістка в горлі.»
Нічого не нагадує? Так, це та сама ненависть, вона дуже стара. Тільки тепер «Україна � просто одна з...» Я не буду шукати виправдань автору. Може він вірив, може ні, це вже не має значення. На допомогу нам приходить зручний інструмент для таких проблемних явищ: деконструкція.
Тексти Шовкопляса можна препарувати, перший розріз: розділити художню літературу та ідеологію. Вони тут не дуже тісно переплетені, ідеологію можна викинути у смітник разом із антуражем «радянської України», а персонажів як особистостей, детективну історію, стиль та побудову тексту можна залишити. Далі це вже просто художній твір який можна аналізувати, якщо на то є потреба.
Повторюся, публікація творів того часу у таких збірках � корисна. Видно все: і таланти, і радянську ксенофобію, натуральну чи цензурну тепер вже не важливо. Можна подивитися та на свої очі переконатися які вони були, літературні двадцяті в Україні сто років тому.
Ця збірка та взагалі концепція серії «Наші 20-ті» � дуже корисні. Вони показують які таланти було поховано в буквальному сенсі у тридцяті, та як вони були заплямовані ідеологією. Читати далі не можу саме через неї:
«Греція � просто одна з ланцюгових собак Англії на Середземному морі; радянський же пароплав у тих водах твердолобим � як кістка в горлі.»
Нічого не нагадує? Так, це та сама ненависть, вона дуже стара. Тільки тепер «Україна � просто одна з...» Я не буду шукати виправдань автору. Може він вірив, може ні, це вже не має значення. На допомогу нам приходить зручний інструмент для таких проблемних явищ: деконструкція.
Тексти Шовкопляса можна препарувати, перший розріз: розділити художню літературу та ідеологію. Вони тут не дуже тісно переплетені, ідеологію можна викинути у смітник разом із антуражем «радянської України», а персонажів як особистостей, детективну історію, стиль та побудову тексту можна залишити. Далі це вже просто художній твір який можна аналізувати, якщо на то є потреба.
Повторюся, публікація творів того часу у таких збірках � корисна. Видно все: і таланти, і радянську ксенофобію, натуральну чи цензурну тепер вже не важливо. Можна подивитися та на свої очі переконатися які вони були, літературні двадцяті в Україні сто років тому.
August 17, 2021
Про Піддубного самі цікаві історії) Хоча про Гальванеску навіює якісь спогади
November 15, 2023
Ця книга � одна із серії «Наші 20-ті» від Темпори, об’єдну� жанрову прозу того самого «Червоного Ренесансу», що за якесь десятиліття стане Розстріляним. У серії детектив, фантастика, любовна лірика, репортаж і жіноча проза; переважно антології, але є і авторські томи. Упорядниця і «Пострілу на сходах», і всієї серії � Ярина Цимбал, дослідниця і популяризаторка літератури цього періоду.
Повертаючись до безпосередньо «Пострілу на сходах» � на увагу однозначно заслуговує, щоправда, важливо розуміти, що саме і задля чого ти читаєш. Це все ж таки, не зовсім розважальна література. Іронія в тому, що сто років тому вона саме такою і була � розважальною, от тільки масова література далеко не завжди витримує перевірку часом, мені «Постріл» захопливий не стільки як збірка детективів (слабенькі, скажімо чесно), скільки як документ доби, і то прецікавий.
Дуже порадував настрій "непманських 20-х", оце відчуття, що найгірше вже позаду. Можливість побачити збоку цю самооману, зазирнути у їхні голови і їхню буденність � безцінні. Плюс є відчуття "і ми, Химко, люди" � це ж розважальна, цілком собі комерційна масова література, і вона у нас була в те коротке десятиліття. Складно сказати, яка емоція сильніша: радість, що і у нас таке писалось, чи злість, що «писалось» � у минулому часі, понад пів століття втраченого, ще і нині викашлюємо.
Власне, уся збірка залишає дуже дивні відчуття. Ось, наприклад абсолютно прохідна «Льоля» Дмитра Бузька, але ж біографія автора (в книзі є короткі довідки) варта кількох детективів.
А от Шкурупій зачепив � детективна колізія слабенька, але які незвичні ракурси � події наче в кінокамері (ні, це не сценарій, а саме бачення «через об’єктив�).
Смолича я люблю ще з часів, як малою патрала дідову книжкову шафу, прекрасно в курсі його біографії, і все одно він класний, і нема на то ради. Тут три його тексти: сильна психологічна зарисовка; варіації на тему готичного роману (як же мене малу лякав той холерний доктор Гальванеску � почитайте, сьогодні має бути капець смішним); плюс бонусом така собі радянська шпигунська історія (о, тут комсомольці, які будують індустріальний рай над порогами Дніпра і замість порогів � ентузіазм щодо прогресу по-сталінськи сьогодні читається з превеликим інтересом).
Ще десяток оповідань Юрія Шовкопляса - місцями непогана спроба «в детектив» і дуже цікава еволюція «в пропаганду»: від в міру нейтрального тону до «оголтєлої викривальщини» петлюрівців і буржуїв, кого ж іще.
Тож загалом дуже цікавий артефакт, і саме як такий книгу варто читати
Повертаючись до безпосередньо «Пострілу на сходах» � на увагу однозначно заслуговує, щоправда, важливо розуміти, що саме і задля чого ти читаєш. Це все ж таки, не зовсім розважальна література. Іронія в тому, що сто років тому вона саме такою і була � розважальною, от тільки масова література далеко не завжди витримує перевірку часом, мені «Постріл» захопливий не стільки як збірка детективів (слабенькі, скажімо чесно), скільки як документ доби, і то прецікавий.
Дуже порадував настрій "непманських 20-х", оце відчуття, що найгірше вже позаду. Можливість побачити збоку цю самооману, зазирнути у їхні голови і їхню буденність � безцінні. Плюс є відчуття "і ми, Химко, люди" � це ж розважальна, цілком собі комерційна масова література, і вона у нас була в те коротке десятиліття. Складно сказати, яка емоція сильніша: радість, що і у нас таке писалось, чи злість, що «писалось» � у минулому часі, понад пів століття втраченого, ще і нині викашлюємо.
Власне, уся збірка залишає дуже дивні відчуття. Ось, наприклад абсолютно прохідна «Льоля» Дмитра Бузька, але ж біографія автора (в книзі є короткі довідки) варта кількох детективів.
А от Шкурупій зачепив � детективна колізія слабенька, але які незвичні ракурси � події наче в кінокамері (ні, це не сценарій, а саме бачення «через об’єктив�).
Смолича я люблю ще з часів, як малою патрала дідову книжкову шафу, прекрасно в курсі його біографії, і все одно він класний, і нема на то ради. Тут три його тексти: сильна психологічна зарисовка; варіації на тему готичного роману (як же мене малу лякав той холерний доктор Гальванеску � почитайте, сьогодні має бути капець смішним); плюс бонусом така собі радянська шпигунська історія (о, тут комсомольці, які будують індустріальний рай над порогами Дніпра і замість порогів � ентузіазм щодо прогресу по-сталінськи сьогодні читається з превеликим інтересом).
Ще десяток оповідань Юрія Шовкопляса - місцями непогана спроба «в детектив» і дуже цікава еволюція «в пропаганду»: від в міру нейтрального тону до «оголтєлої викривальщини» петлюрівців і буржуїв, кого ж іще.
Тож загалом дуже цікавий артефакт, і саме як такий книгу варто читати
Displaying 1 - 14 of 14 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.