Умовно кажучи, це як "Yellowface", тільки у вікторіанському Лондоні і з мужиками-мудаками замість дівок-мудачинь у головних ролях, ну й без теми культУмовно кажучи, це як "Yellowface", тільки у вікторіанському Лондоні і з мужиками-мудаками замість дівок-мудачинь у головних ролях, ну й без теми культурної апропріації. Поза тим антураж той самий - мудаки у книговиданні, руйнівна сила нереалізованих амбіцій і поганий вплив бідності на характер молодого автора, наскрізний моральний первень, як у літературі з недільної школи. Буквально всі персонажі абсолютно всраті, я такого мерзького паноптикуму сто років не бачила - один герой радіє, що хворіє його дитина, бо може ж помре нарешті і не буде проблем, адже це з появою дитини дружина почала його зайобувать, щоб він гроші заробляв, а не тільки викохував свою самооцінку талантіща, й геть перестала розуміти, що йому б рік відпочити - і тоді він огого шедеврів понаписує. Інший герой вирішує одружитися з дівчиною тільки тому, що вона отримала спадок, і він на її гроші зможе робити літературну кар'єру, а коли зі спадком не вигорає, не розриваючи тих заручин, починає шукати інших багатих спадкоємиць; і т.д., і т.і. Не огидних персонажів майже немає. Усе виписано гротескними барвами і дуже в лоб. Тобто ані на тематичному рівні не приємно, ані на стилістичному.
Зате якщо ви переймалися, що з появою цих ваших соцмереж у людей пофіговило концентрацію уваги й вони вже неспроможні утримувати концентрацію уваги і читати щось серйозне, то не хвилюйтеся, ці побоювання передують появі соцмереж на понад сто років:
No article in the paper is to measure more than two inches in length, and every inch must be broken into at least two paragraphs. ... I would have the paper address itself to the quarter-educated; that is to say, the great new generation that is being turned out by the Board schools, the young men and women who can just read, but are incapable of sustained attention. People of this kind want something to occupy them in trains and on ‘buses and trams. As a rule they care for no newspapers except the Sunday ones; what they want is the lightest and frothiest of chit-chatty information—bits of stories, bits of description, bits of scandal, bits of jokes, bits of statistics, bits of foolery. Am I not right? Everything must be very short, two inches at the utmost; their attention can’t sustain itself beyond two inches.
Це ж той самий нульовий пацієнт, який покусав і на століття наперед заразив маскульт темою "сексуальне бажання небезпечне і некероване, тож для нього Це ж той самий нульовий пацієнт, який покусав і на століття наперед заразив маскульт темою "сексуальне бажання небезпечне і некероване, тож для нього немає кращої метафори, ніж проникнення зубів у ніжну шийку, якому неможливо протистояти - і бажання так само гарантовано тебе погубить, бо автор і читачі емоційно й сексуально репресовані вікторіанці, які вживають опіум як ліки від більшості болячок"? (Ясно, що різні варіації на тему упирів були до того приблизно повсюди, але історією, де помітне місце посідає сексуальність, вони ж стають саме з "Кармілли"?) (J. Sheridan Le Fanu walked so that Stephenie Meyer could run.) Звичайно, задоволення радше completist (поставити галочку, що сягнула самого дна жанру), ніж читацьке, але загалом цілком читабельно - менш захопливо, ніж "Дракула", але й коротше.
Заодно, звичайно, це можна пред'являти всім, хто називає появу лгбткі+ персонажів у сучасному маскульті "повісточкою". Якщо "Кармілла" таки нульовий пацієнт, то лгбткі+ персонажі - це та сама черепаха, на якій взагалі стоїть вампірятина/паранормал/усі сусідні полички, що звідси виростають:
Sometimes after an hour of apathy, my strange and beautiful companion would take my hand and hold it with a fond pressure, renewed again and again; blushing softly, gazing in my face with languid and burning eyes, and breathing so fast that her dress rose and fell with the tumultuous respiration. It was like the ardor of a lover; it embarrassed me; it was hateful and yet over-powering; and with gloating eyes she drew me to her, and her hot lips traveled along my cheek in kisses; and she would whisper, almost in sobs, “You are mine, you shall be mine, you and I are one for ever.�
Отут теж, як і в &ܴdz;Вербах&ܴdz;, дуже видно, що Блеквуд - генеалогічні витоки Лавкрафта. І тут - витоки якраз усього тривожненького, що є в Лавкрафта.
ЖахливОтут теж, як і в "Вербах", дуже видно, що Блеквуд - генеалогічні витоки Лавкрафта. І тут - витоки якраз усього тривожненького, що є в Лавкрафта.
Жахливе припущення в основі "Чоловіка, якого любили дерева", таке: (а) а що, як людина - не єдиний можливий носій особистості? що, як інші істоти теж мають індивідуальність, суб'єктність, здатність до комунікації? (б) наша особистість - це зокрема продукт впливів особистостей наших навколишніх; отже, як нам мислити про себе, якщо каталог особистостей навколо значно ширший, ніж ми думали?
І з одного боку, це, звичайно, десь можна тлумачити як дуже сучасний для нас текст, який випереджає і наукову, і концептуальну рамку свого часу. Симбіотичні форми розмитого лісового життя, комунікація між рослинами, горизонтальне, а не вертикальне перенесення генів і всі химерні бічні алеї еволюції, розмитість меж того, що вважається живим і суб'єктним - це все дуже легітимні теми досліджень і роздумів нині (значно більшою мірою, ніж у части автора).
"It's rather a comforting thought," he said, throwing the match out of the window, "that life is about us everywhere, and that there is really no dividing line between what we call organic and inorganic." "The universe, yes," said Sanderson, "is all one, really. We're puzzled by the gaps we cannot see across, but as a fact, I suppose, there are no gaps at all."
І в центрі - протистояння між двома підходами: по один бік - "вау, як захопливо, що воно все живе". По другий - "це жахливо, що з глобалізацією світу і соціальними змінами ми раптом мусимо визнати, що носієм суб'єктності може бути не тільки, умовно кажучи, білий гетеросексуальний чоловік з імперської нації, це ж поштішо визнати, шо ліси живі" (зауважмо, що жінка там по другий бік, але висловлюється десь так само, як дерева - шелестінням листя одягу, через "a crackling of her silk flounces that conveyed a sense of outrage even more plainly than her tone"). Я геть не певна (на відміну від кейсу Лавкрафта), по який бік у цьому протистоянні автор - ну, крім того, що хроніст. Хай там як, дуже тривожно, дуже читабельно.
"Ah," said Sanderson gently, "but there is 'God' in the trees. God in a very subtle aspect and sometimes—I have known the trees express it too—that which is not God—dark and terrible. Have you ever noticed, too, how clearly trees show what they want—choose their companions, at least? How beeches, for instance, allow no life too near them—birds or squirrels in their boughs, nor any growth beneath? The silence in the beech wood is quite terrifying often! And how pines like bilberry bushes at their feet and sometimes little oaks—all trees making a clear, deliberate choice, and holding firmly to it? Some trees obviously—it's very strange and marked—seem to prefer the human."
Уффф, яким хорошим горором 1907 року я закінчую цей читацький рік! Якщо вам не дає спокою питання, (а) як міг би виглядати горор, написаний спеціальноУффф, яким хорошим горором 1907 року я закінчую цей читацький рік! Якщо вам не дає спокою питання, (а) як міг би виглядати горор, написаний спеціально для (пост)структуралістів; (б) як могла б виглядати проміжна ланка між "Дракулою" і Лавкрафтом, то look no further! Заодно, звичайно, я підозрюю, що цей горор дають усім новим працівникам Зеленбуду (не довіряй зеленим насадженням, зелені насадження не бажають тобі добра, повиривай гілки цим падлам зеленим).
Коротше кажучи, герої вирушають у плавання Дунаєм на байдарці, і зразу за Віднем, тобто з виходом із германського простору й переходом у неясний простір Східної Європи, як ви розумієте, усі закони знаного світу, усі базові онтологічні категорії, усі принципи моралі й фізики перестають діяти. Першим на колапс можливостей пізнання вказує те, що відстань тут вимірюється в кілометрах, а не в милях, але далі стає ще страшніше. Ну, ви це з "Дракули" знаєте (і з усіх розповідей західноєвропейців про мандри на схід) - у часи свого викладання я переказувала студентам "Винахід Східної Європи" цією картинкою: [image] (Так би мовити, гарвардська освіта isn't all it's cracked up to be.) Але "Дракула" - це, звичайно, історія про соціальне і сексуальне: уявіть, що ви - дитя емоційно й сексуально repressed вікторіанської Англії, прааавда, вам не хотілося б потрапити в руки до графа-чужинця із земель, де немає наших законів етикету і пристойності, праааавда, вам було б страшно, якби він had his wicked way with you, і ви геть ні за що не несли б відповідальності, бо це зло, яке приходить зовні (і все хворобливе зникне, коли ми знищимо це зовнішнє зло, до якого ми ніяк не причетні).
Натомість Алджернон Блеквуд у "Вербах" бере цю саму схему мандрів у Східну Європу як горорної історії, але пише не соціальний горор, а космічний. Нітрохи не здивувалася, що це оповідання, як виявилося, Лавкрафт вважав найкращим оповіданням про надприродне, бо Лавкрафт дуже вторинний щодо нього. І тут жахливе вибудовується за геть іншим вектором - а що, як світ не такий, як уявляється в нашу просвітлену епоху. А що, як світ непідвладний базовому енциклопедичному пориву класифікувати. А що, як людина не стоїть у його центрі і не є його мірилом.
Там абсолютно розкішний початок, де ще не відбувається нічого страшного, але вже поставлено під сумнів усі базові опозиції (живе-мертве, вода-твердь, справжнє-уявне, і тд): а що, як у цьому світі-до-того-як-Бог-розділив-воду-і-твердь-бо-тут-правлять-інші-древні-боги, в цих бінарних опозиціях не треба вписуватися в рамку або/або, а можна бути і/і?
In high flood this great acreage of sand, shingle-beds, and willow-grown islands is almost topped by the water ... These willows never attain to the dignity of trees ... supple as grasses, and so continually shifting that they somehow give the impression that the entire plain is moving and alive. For the wind sends waves rising and falling over the whole surface, waves of leaves instead of waves of water, green swells like the sea.
Серйозно, Барт міг би з тим самим успіхом писати свій "С/З" не про Бальзака й кастратів, а про Блеквуда й оце мерехтіння суші, води й предковічних жахів. І найбільший жах - звичайно, не в тому, що тебе можуть захавати ваміри (як у Стокера) чи, умовно кажучи, верби (те, що здається вербами). Найбільший жах - це "realization of our utter insignificance".
Але мене все одно дуже смішить зображення земель, значно західніших за нас (тож що вже казати про нас, до нас взагалі ніхто з цих горорних мандрівників не доїздить, слабаки), як цього стрьомного простору, де потенційно "the old gods still held sway, where the emotional forces of former worshippers still clung, and the ancestral portion of him yielded to the old pagan spell". Хочу якийсь ніжний космічногорорний ромком в дусі "що для слабкого англофона космічний горор з четвертого виміру, те для місцевих мешканців "валєрчик-aka-the-corrupter-of-flesh, норм пацан, свій+наш, і тільки посмійте йти на нього з осиковими кілками чи ще там чимось""....more
Хлопець і дівчина блукають негостинним зимовим пейзажем, їм ніде заночувати й нікуди приткнутися, а дівчина сильно вагітна. Читачі такі: о, цю історіюХлопець і дівчина блукають негостинним зимовим пейзажем, їм ніде заночувати й нікуди приткнутися, а дівчина сильно вагітна. Читачі такі: о, цю історію ми знаємо! Але насправді ніт - насправді це інший міф і інший час, не лінійний, а циклічний. Починаю підозрювати, що всі твори Фоссе відбуваються в одному фоссе-версі: міфологічна циклічність світу, де ніякі вбивства й ніякі втечі зі спільноти не можуть розірвати замкнутих кіл-ланок споконвічної історії, що скріплюють світ докупи; мертві нікуди не йдуть, а продовжують існувати, розлиті природою; усі індивідуальні драми, усі трагедії і зло - це лише дуже-дуже дрібні брижі на плесі довгого тривання часу. ...more
My heartfelt thanks to NetGalley & Farrar, Straus and Giroux for the opportunity to read the ARC in exchange for an honest review.
Despite its almost mMy heartfelt thanks to NetGalley & Farrar, Straus and Giroux for the opportunity to read the ARC in exchange for an honest review.
Despite its almost millennium-long vintage, this collection of Li Qingzhao (1084-1151) reads like a stunningly contemporary book that could rub shoulders (covers?) on your bookshelf with, say, Ocean Vuong, or, depending on which thematic cluster you focus on, Constantine Cavafy (compare her "Two poems matching Zhang Wenqian's "Wuxi Restoration Ode Tablet"" with Cavafy's : very similar composition, very similar modern sense of the passage of history as a tragic loss, told with an ironic note).
Like, look at that wonderful enjambment (like the narrator needs to pause mid-phrase before admitting her longing) & the easy veering from very objective, almost pedestrian descriptions to metaphors here:
Thin fog, thick clouds. The day is a stretch of longing. Sticks of camphor burn away in the mouths of golden beasts.
Look at this seemingly straightforward and quotidian depiction of banana leaves under heavy rain that then turns on a dime and punches the reader with a description of a refugee's grief in unfamiliar surroundings (Li Qingzhaon was forced to flee her home after the Jin invasion of Northern Song territory in 1125 CE) (I mean, refugee stories aren't a contemporary theme per se--much of classical European literature, from the Aeneid to Dante and onward, is about refugee experiences--but this did read very contemporary):
Pained, I listen from my pillow to the midnight rain. Each cold, bitter drop. Each cold, bitter drop. Their sorrow hurts a northerner like me, unused to rising and hearing them.
(Repetitions became one of the stumbling stones for me here. Clearly they play an important role in Li Qingzhaon's poetics--there's even a poem that reads like "Searching, searching. Seeking, seeking. Cold, cold. Bleak. Bleak. Icy, icy. Misery, misery. Grief, grief," which I would definitely date to centuries later, if I had to guess--but what is it that they do? Was it an individual choice or a demand of her poetic form (some of the poems were originally songs meant to be sung)? Is it kind of like the dual meaning in Frost's "miles to go before I sleep," or is it driven by metric/rhythmic considerations? So many questions I want to know the answers to but cannot parse on my own without proper knowledge of other works from that time and place!)
Anyway, or look at this whimsical beauty:
The feelings I make into poems are like the magpie at night, circling three times, unable to settle.
Or look at this almost surrealist awareness of absences and nonexistences:
I sat alone in a room, surrounded by the absence of my life’s belongings. [...] Within stillness, I encounter my true selves: Mr. Nonexistent, Sir Void.
A fascinating introduction by the translator Wendy Chen adds to this picture of Li Qingzhao as a quintessentially modern figure in terms of aesthetic choices, thematic preoccupations and even an interest in inscribing female voices into a tradition defined by the male gaze and developing a female literary genealogy (Chen highlights Li Qingzhao's interest in mentoring other female poets):
Ci was an art form centered on the interiority of women but shaped by the male imagination and performed for the male gaze. [...] Li Qingzhao’s illuminating vision of the world is evident in the confidence with which she subverts tradition while operating within it; in how she injects a real, lived persona into a formerly invented space of female interiority
But, whatever else it might be, modern poetry it wasn't. These very old poems stem from a poetic language and tradition that has no obvious continuity even with contemporary Chinese poetry, I suspect, not to mention with any modern European literary tradition. Of course, there might be coincidences in sensibility, or tropes, or whatever, but one is inevitably haunted by the question of the role of the translator. How creative the translator's choices have been? Was there a more literal/academic approach that would result in something ostensibly more "faithful" to the original, at the expense of readability to contemporary readers? Is it something like Cathay by Ezra Pound (wonderful modernist poetry, but not necessarily the most straightforward rendition of the original?). Whatever the answer, it sure was a wonderful reading experience....more
Якщо у вас теж геть немає новорічного настрою, то не повторюйте моїх помилок, не намагайтеся його нагнати, перечитуючи "Сойчине крило" на підставі якиЯкщо у вас теж геть немає новорічного настрою, то не повторюйте моїх помилок, не намагайтеся його нагнати, перечитуючи "Сойчине крило" на підставі якихось дуже віддалених спогадів про те, що там же наче щось про новорічні дива. Максимально серйозно попереджаю: це не новорічна історія в тому сенсі, який ми вкладаємо в цей жанр! Це про те, як двоє мудаків (у кожного/кожної більше червоних прапорців, ніж, як то кажуть, на першотравневій демонстрації) зіллються у своєму мудацтві і виїдатимуть мізки один одному! Воно-то, канєшно, диво, що вони не виїдатимуть мізків нормальним людям, але це навряд чи подарує вам новорічний настрій, тож якщо у вас зі школи лишилися якісь такі враження, то вони хибні!
Отже, якщо ви раптом теж не дуже пам'ятаєте сюжет, то головний герой на Новий рік отримує листа від своєї колишньої коханої - злегка перефразовуючи, "привіт, дорогий колишній, від якого я втекла, не попрощавшись, щоб переспати з усім, що рухається, на маршруті від Львова до Російсько-Японської війни, але це нічого, бо тепер моєму чоловіку відірвало ноги під час штурму, він скоро помре, і тоді я нарешті стану вільна і приїду до тебе, зустрічай". Звучить як погроза. Я не сильно перебільшую, от буквально цитата:
"Знаєш? Вертаю до тебе. Скоро тілько тут буду вільна, скоро покладу в могилу свого мужа, вертаю до тебе. Не думай, що я без серця, що спекулюю на смерть свого мужа. О, ні, я вірна йому, так, як була вірна сімом його попередникам. Але йому не довго жити. В остатнім штурмі куля відірвала йому обі ноги, і тепер він лежить безнадійно хорий, лежить і конає отсе вже другий тиждень".
Далі протягом цілого сюжету Франко намагається показати, що не можна поспішно судити про людину після такої сильної вступної ноти! В неї були причини - глибокі почуття (від яких вона вбиває безневинну пташку, яка посміла будити її коханого раніше, ніж вона, а тоді відриває трупику крильця й засушує), грайлива вдача (уявлення про грайливість: "Пробували свіжі смородинові конфітури, що я наварила того дня. Ти дуже любив їх, а пан Генрись не терпів їх запаху. А я долила йому їх до склянки з чаєм. А він почервонівся весь і з подякою відсунув склянку ... А я реготалася, реготалася, як шалена"), важка доля (до якої вона сама наполегливо йшла, але що ж).
Я спершу повторювала "герою, тікай, змінюючи ім'я і паспорт, доки вона не доїхала", але потім герой навіщось досипає антифеміністичних тирад, і я така - ну ладно, вони знайшли одне одного.
Які дурні наші поступовці та радикали, що декламують на тему конечності рівноправності та рівнопросвітності женщин з мужчинами! ... Дай їм сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів. Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука � се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів. ... Ну, та годі! Що се я в антифемінізм забігаю?
Я правда не розумію, що се він в антифемінізм забігає - "щоб його не було нікому шкода" звучить як єдине переконливе пояснення (бо героїня не видається ніде контрприкладом сучасної прогресивної освіченої жінки, отже, це не полеміка, розіграна в сюжеті).
А от просто смішний момент. Героїня пише:
Перед моїми вікнами тілько що луснула японська бомба і знесла півдаху з будинку. Ані одної шибки цілої не лишила. Що то буде далі?
І продовжує писати свою сентиментальщину, бровою не повівши. Дуже видно, що Франко не бував у будинку, в якому зносить дах чи виносить шибки бомба)))...more
* Цікаво, через яку призму це подають у школах, бо це такий зручний приклад, щоб говорити про іншувальну риторику, орієнталізм, упередження й оце все * Цікаво, через яку призму це подають у школах, бо це такий зручний приклад, щоб говорити про іншувальну риторику, орієнталізм, упередження й оце все (можна підкріплювати зразу подібними прикладами з будь-яких подорожей європейців орієнтом)! Роми як близький інший тут наділені всім комплектом стереотипів - містичний інший, сексуально розпусний інший, який розбещує порєдне тіло спільноти наших. При цьому жертвою стає саме інший, звичайно; саме він платитиме ціну, на нього перекладається відповідальність за заподіяне йому (див. Мавра, див. Гриць). Прямо просяться есеї про ігри в іншість і життя іншого: Гриць і Тетяна зустрічаються в лісі, на нічиїй землі первісних пристрастей, де можна бути ким завгодно поза суспільством, вона представляється Туркенею, тобто теж іншою, але для неї ця іпостась є грою, для нього - реальністю, і т.д., і т.і.
* Мені страшенно подобається, як вибудувано першу сцену, як пливе, так би мовити, камера від простору до простору в повісті, від жанру до жанру. Починається з імпресіоністичних описів природи: "Ріка та окружляє гору Чабаницю, неначе б хотіла її обіймити. Немов і до тієї-то ріки сходили з самого верху Чабаниці смереки густими рядками, одні по других ... Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, і шуміли" - і ти думаєш, що ти в одному жанрі! Але погляд оповідачки хитається вбік, з дикої природи й імпресіонізму до сентиментальної сільської драми: "Недалеко ріки, злучаючись своїм городом з горою Чабаницею, стояла з обійстям і млином своїм хата далеко і широко знаної багачки, вдови Іванихи Дубихи ... повдовівши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з квітами до того, що її город, хоча і коло хати не дуже вже великий, був би їй без цвітів видався гірше пустині" (зверніть увагу, які квіти її улюблені, це зловісний foreshadowing). І ти така: цей жанр ми теж знаємо-читали! Але фокус зміщується знову: "В оцім-то селі, замкненім горами, перебували одного разу, на превелике зчудування мешканців, кілька день цигани" - і починається етнографічно-кримінальна драма - і ти така ооокей, то от який жанр буде далі! А далі воно все комбінується з шекспірівськими пристрастями з давно загубленими матерями й іншими родичами, просто чудовими)))...more
Ешенден - письменник, піжон і любитель життя - під час Першої світової війни виїздить з Англії в нейтральну Швейцарію, бо вся ця ваша воєнна атмосфераЕшенден - письменник, піжон і любитель життя - під час Першої світової війни виїздить з Англії в нейтральну Швейцарію, бо вся ця ваша воєнна атмосфера заважає йому писати комедії, а він тонкий митець, йому треба тиша і спокій. Чи принаймні так він каже, коли до нього з обшуком приходить поліція. Насправді ж він - джентльмен-шпигун і жанровий дідусь Джеймса Бонда, а в Швейцарії осів якраз тому, що вона стала транзитним хабом для розвідок і потоків інформації по обидва боки фронту. (Власне, Сомерсет Моем теж трохи був таким письменником-експатом-розвідником, і "Ешенден" - це його зізнання в любові до себе: і в анфас він офігенний, і в профіль, ну як такого можна не любить, - думає Сомерсет Моем, виписуючи злегка автобіографічний образ головного героя.)
Я дуже люблю шпигунські історії того періоду (у сучасному кіно це зазвичай досить гламурний образ чи бодай захопливий, натомість для того періоду це дуже брудна й невесела робота, і Ешенден якраз про це: про повсякденність зрад - зрад країни, дорогих тобі людей, ідеалів; і про вірність - собі і якимось там своїм дрібним смішним принципам - яка нічого доброго не дасть, а от голову запросто допоможе втратити) й історії про місця, де шпигунів тусується більше, ніж нормальних людей (ну, передовсім я, звісно, люблю Т.Е. Лоренса і тепер шукаю подібну #естетику в інших книжках). "Ешенден" scratches the itch, якщо ви любите таку естетику, то вам сюди.
Jump scare warning, так би мовити: якщо ви читаєте щось таке для ескапізму від реальності й не хочете бачити росії ще й у книжках, то попереджаю, що Ешенден в останніх двох оповіданнях їде в рос.імперію, намагаючись запобігти сепаратному миру з Німеччиною (і по ходу усвідомлює, що там є й більші проблемки) - і про софт пауер російської культури, завдяки якій будь-який немитий вишкребок здаватиметься не відбитим на всю голову мудаком, а ~втіленням загадкової російської душі~
Russian art seized upon Europe with the virulence of an epidemic of influenza. New phrases became the fashion, new colours, new emotions, and the highbrows described themselves without a moment’s hesitation as members of the intelligentsia. It was a difficult word to spell but an easy one to say. Ashenden fell like the rest, changed the cushions of his sitting-room, hung an eikon on the wall, read Chekhov and went to the ballet.
Мені здається, автор дещо іронізує з усіх цих російських салонних революціонерів і їхньої культурної експансії, але, карочє, якщо ви про це читати не хочете, то ви попереджені....more
Дуже симпатична аудіо-антологія класичного українського оповідання, упорядкована Богданою Неборак (безкоштовно доступно на мегого). Акторська начитка Дуже симпатична аудіо-антологія класичного українського оповідання, упорядкована Богданою Неборак (безкоштовно доступно на мегого). Акторська начитка винятково добра; з мінусів - цей режисерський підхід, коли накладають ілюстративні аудіоефекти, не вважаю доречним майже ніколи, але акторська робота компенсує цей прикол. Добірка текстів теж приємна, від абсолютної класики штибу "Арабесок" Хвильового до менш очевидних позицій на кшталт Леся Мартовича - так, є нерівні штуки (скажімо, Осип Маковей виглядає злободеннішим і вбогішим за більшість побратимів і посестер у добірці), але майже напевно знайдете для себе скількись нових назв чи й імен, за що такі штуки люблю і ціную. Загалом, круто, що класика стає доступнішою і зручнішою для користувача в різних форматах!...more
Жовтень � місяць жахастиків, тому прослухала один з найстрашніших горорів, які бачила в цьому житті: есей Івана Багряного, написаний у розпал репатріаЖовтень � місяць жахастиків, тому прослухала один з найстрашніших горорів, які бачила в цьому житті: есей Івана Багряного, написаний у розпал репатріацій українців після Другої світової війни на територію СРСР, де на повернутих, звісно, чекало вкрай мало доброго. Багряному Україна дорога приблизно понад усе і він платив за це ціну, він уже провів за неї в таборах третину життя, але подальша боротьба в Україні неможлива, лишається вибір між двома видами небуття: болюча і безсенсовна смерть на батьківщині � або зректися батьківщини і щось там продовжити борсатися в еміграції. Він вибирає поборсатися, хоча все виглядає дуже безнадійно («Ми не складали зброї в боротьбі проти своїх напасників і не складемо її, хоч нас, 40-мільйонний український народ, вже майже стерто з лиця землі») � і хоча усвідомлює імовірну ціну за спроби домогтися якщо не справедливості, то бодай пам’ят� про українську трагедію:
«Посилаючи це до публікації в світ, я свідомий того, що, в разі появи цього листа в пресі, більшовики руками НКВД замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе я прошу його видрукувати і підписати повним ім’я�. Все, що я мав до страчення, вже стратив».
(Син Багряного, звичайно, виживе, але виросте совком і зречеться батька.)
Нас від цих апокаліптичних сценаріїв відділяє лише тонка червона лінія із захисників і захисниць, тому читається з жахом. (Якщо ви думаєте, що в разі окупації України нині було б якось інакше, можна подивитися, як Європа депортує чеченців у Росію � а до когось російські вбивці дотягуються й на території Європи. Не бачу підстав вважати, що з нами було б якось інакше.) Також під час читання шкурою розумієш, що наші захисники і захисниці обороняють не лише нас, живих, а й честь наших мертвих. Багряний намагається достукатися до цивілізованого світу й пояснити, що таке совок:
«Цивілізований світ не знає, що [більшовизм] значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, а, говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ, ми робимо це з повною свідомістю, що ставимо під загрозу смерті-терору і каторги всіх наших близьких і рідних, що ще залишилися там і що на них Сталін буде виміщати свою ненаситну злобу і кровожерну зненависть до нас, українців. Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод геть далі, як страшна примара, правди про "родіну", про країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній».
Його, звичайно, не слухають � всякі сартри-хуяртри виправдовуватимуть всі злочини сталінізму, серп і молот вважається пристойним символом у еджі молоді. І в публічні, а не академічні дискусії українська трагедія ХХ століття потрапляє допіру тоді, коли Україні вдається вистояти у трагедії ХХІ століття. А якби не вдалося (чи якщо не вдасться), то все це знову піде під воду. Коротше, щось страшніше ви цього жовтня (чи будь-коли) навряд чи знайдете. Слухала добру аудіоверсію на абуку (безкоштовну), але текст є багато де в різних форматах.
(Утім, не без моментів, які постаріли дуже погано. Здавалося б, якщо ти вже на власній шкурі відчув і на власні очі побачив, як імперія нищить підкорених, а потім стверджує, що вони ні на що краще не заслужили, то не намагайся самостверджуватися об інших підкорених, яких нищили, а потім дегуманізували інші імперії. Ну типу викупай, якісь паралелі ж мають прояснятися, нє? Не проясняються:
Ви, матері цілого світу, чи можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з’їст� власну дитину? Ні! [...] А це було в України в 1933. Адже ви не думаєте, що наші матері, наші жінки й сестри з племені ботокудів, чи бушменів, чи інших диких племен Африки? Ні, наші [...] матері й сестри є з одного найшляхетнішого слов’янськог� племені, з України, і вони такі ж шляхетні й предобрі, як матері й дівчата Італії або Франції, або Англії.
Тут я дивлюся в камеру, як в “Офісі�, і питаю: а що сталося з племенами Африки, друже? Можливо, була якась така обставина, яка могла довести їх до такого життя, як і українців? Бо про українців теж можна казати, що це такий народ, де матері їдять дітей, бо такі от вони нешляхетні й недобрі, в них так заведено. Але цього логічного кроку Багряний не робить - утім, з іншими колонізованими народами в нього всюди тєжко, це вам не Кримський, на жаль.)...more
* Не найсильніше, що я бачила в Коцюбинського (хоча, з іншого боку, й не найслабше) - передовсім бо страшенно не цілісне. Починається як історія про к* Не найсильніше, що я бачила в Коцюбинського (хоча, з іншого боку, й не найслабше) - передовсім бо страшенно не цілісне. Починається як історія про класову боротьбу, завдяки якій це легко кооптується в радянський канон ("Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством"). Продовжується як сентиментальна історія в народницькому стилі про закоханих, розлучених лихими людьми й обставинами. Ще далі продовжується етнографічними замальовками з життя ромів. У все це вклинюється те, за що ми любимо Коцюбинського - імпресіоністична тривожна каламуть, наприклад, блукання героїв в очеретах страшенно гарно виписане:
Він жив, той морок, рушався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок. � Шу... шу... шу...� починав він іздалека,� шу... шу... шу...� одзивалось тут коло неї,� шу... шу... шу...� шепотіло все разом � а пощо було клясти... шу� шу... а тепер умре... побачиш � умре... шу... шу... шу...
Чи от, наприклад, фінал, де природа і люди разом оповідають історію, що зветься нашим світом - це вже явно замальовки до "Тіней забутих предків":
Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихого бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки. Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову.
Але ці вдалі вставки виглядають дуже клаптиковими.
* Коцюбинський дарує нам український відповідник "с мильім рай и в шалаше": "При своїй небозі добре і в дорозі"!
* Люблю альтернативні географії з давньої літератури, є в цьому щось прекрасно-тривожне, як у геть інших мапах континентів з давніх часів! Наприклад, пам'ятаємо, як Агатангел Кримський дивився на Черкещину, Абхазію, Мінгрельщину після геноциду місцевого населення й писав у "Андрії Лаговському", що край цей "допіру залюднюється та й, може бути, що зробиться колись такою самою українською губернією, як, приміром, Херсонщина або Таврія" - прекрасний штрих про те, що можна бути поневоленим і частиною імперського колонізаційного проєкту водночас. В "Дорогою ціною" альтернативна географія така: який вектор руху ви уявляєте, коли чуєте про українських селян, які втікають від панщини в Туреччину у 1830-ті? На південь же? Ні, насправді на захід, Османська імперія починається за Прутом.
* Дівчата, кому треба сексі і сильних героїнь плюс-сайз як рольових моделей, то в Коцюбинського їх є! Соломія - головна романтична героїня тут - "велика, як на доброго мужика, постать", і це її безперечний плюс, яким захоплюються: "Він прив'язався до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло". Вона непохитно певна, що здатна вивезти на своїх плечах усе і здолати все: "клунка свого не дам, бо я ще й вас могла б узяти на горгоші з вашою торбою разом". Загалом, кому треба культурних моделей поза маленькими і вразливими героїнями, то вам сюди!...more
Є якась така естетика в радянських літературах 1920-х, яка впритул підступає до eldritch horror, де дуже видно, що революція - це релігійна історія, оЄ якась така естетика в радянських літературах 1920-х, яка впритул підступає до eldritch horror, де дуже видно, що революція - це релігійна історія, обіцянка нових небес і нової землі, нове страшне спасіння, нова космогонія, замішана на кістках, старі закони не діють, старі боги помирають і помирають важко, вся злежана ендемічна хтонь, яка періодично виривається тут на поверхню спалахами сліпого насильства, і яку ледве-ледве заштовхують десь униз, знову ходить землею і знову голодна. У нашому ареалі це є в Тичини ("Чорнозем підвівся і дивиться в вічі / І кривить обличчя в кривавий свій сміх", "Випала ж зима! / Що тепер всім воля, / врізали вам поля, / в головах тополя, / а голів нема", "� В розстріл! на тротуар! ... Каліка, поспішаючи кудись, / наступить на дитину. / І всі будуть кричать без упину: / � Месію! Вітайте Месію! / � Осанна Йому, Він прийшов! / І кров / Смертний екстаз перетворить у мрію" і тд), це є в Ісаака Бабеля ("немає більше на Волині бджіл"; єврей, який переходить велику воду на Песах, тільки у складі армії фараона; "ми, звичайно, авангард, але авангард чого?" - кінця світу, звичайно). "Суд" Довіда Бергельсона потрапляє десь на ту саму полицю - і, припустімо, це не улюблений мій роман у нього ("Опганг" навіки займає особливе місце в моїй душі) - але я дуже люблю, як мені робить боляче ця естетика, це як прикушувати на хворий зуб.
Ранні роки після революції, відразу за маленьким хутором пролягає кордон, щоночі хтось шастає туди-сюди - возить документи і заборонені знання, втікають есери, проходять в обох напрямках повстанці. Кордон пильнує місцева залога якогось ЧК на чолі з Філіповим, важко хворим праведником від нової релігії, навколо якого завжди темрява. Темніє монастир зі зламаними хрестами, під яким тривають розстріли, "вночі темрява спадає на Голіховку швидше, ніж на навколишні села" - бо темрява, можна сказати, нікуди й не йде - вона тутешня, навколо снігова пустеля, хтось із чекістів чи червоноармійців декламує "Буря мглою небо кроет, / Вихри снежные крутя, / То, как зверь, она завоет" - але не треба боятися бурі, всі демони тут, вони свої. Революція, як то водиться, під'їдає своїх у першу чершу - всіх соціалістів, хто мріяв про світле майбутнє за тихіших і травоїдніших часів - усіх цих вегетаріанців і колишніх толстовців, які встигли побувати на Сибіру ще за царату. Зникає старе містечко з його старосвітськими історіями і старими мріями про справедливість. Кордон за селом - кордон між життям і смертю.
(Читала скан київського видання 1929 року і досі в агонії від радянського правопису їдишу. Коротка довідка для людей поза контекстом: світський вернакуляр східно- і центральноєвропейських євреїв - їдиш; синтаксично цілком слов'янська мова, лексично - давньонімецька основа, на яку налипло слов'янських і давньогебрейських елементів. От з давньогебрейськими елементами радянський правопис бореться як з релігійним дурманом, записуючи їх не так, як треба, а фонетично ("מאזלטאוו"/"מזל טוב" ,"חבר"/"כאווער") - воно своєрідне, треба звикнути.)...more
Пчілка, звичайно, велика майстриня монтажу, паралелізму і misdirection задовго до того, як монтаж became a thing. Цілком добротна проза.
А старий відгуПчілка, звичайно, велика майстриня монтажу, паралелізму і misdirection задовго до того, як монтаж became a thing. Цілком добротна проза.
А старий відгук на "Товаришок", написаний ще колись в часи підготовки до кандмінімуму, витягну з жж, хай валяється тут: Якби в українській літературі був конкурс на найбільш misleading назву, то його з великим відривом узяли б "Товаришки" (1887) Олени Пчілки. Назва, здавалося б, вписує повість у нашу довгу сентиментальну традицію оповідань із номінативними заголовками (всі ці близнята, сестри, інститутки й решта тусовки), де вже з титли ясно, що йтиметься про емоційні поневіряння of their eponymous protagonists. А повість насправді геть не про те. Приблизно підсумовує "Товаришок" оця цитата, де видно і їхній тематичний засяг, і їхні проблеми: "Ой що біжить без повода? Ой що росте без кореня?.. Любочка [головна героїня] знає з тої ж пісні, що без повода біжить вода, а росте без кореня камінь; але як може рости камінь без кореня? Як він росте?.." Доти (та й певний час по тому у всяких прадавніх викопних штибу Нечуя) українство - і, by extension, українська література - охоплюють селянство і фольклорну давнину. Пчілка намагається включити до сфери українства й української літератури науку, соціальні рухи і все інше, що має бути в сучасному суспільстві. При цьому вона - і в реальності (згадаймо пізніші літературні дискусії, де по один бік нечуї з єфремовими, по інший - вона ж, Леся Українка і ще когорта), і в оповіданні - протистоїть не лише тискові всього інституційного апарату імперії, а й народникам. (Цитата з оповідання на підтвердженя: "А Кузьменко дурниці провадить! Штучність, літературщина, признаю саму тілько народну мову... Що за узька народність, що за узький націоналізм! Се - понижати свою народну гадку, обрікравши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать,- ні музики, нічого,- нехай буде все тільки на ступні первіснонародному; Начить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця!"). Та головною проблемою є навіть не спротив опонентів, а, як видно з тієї самої трохи кумедної цитати про "що росте без кореня", невиробленість термінології. У більш вегетаріанській підавстрійській Україні з тим легше, ніж у підросійській, що тематизується у тих же "Товаришках", де частина персонажів з'являються виключно для того, аби поповнювати словниковий запас головної героїні: ""Просвіта", "напрямок", "враження",- підчеркує Люба в думці вирази Бучинського, котрі їй здаються такими новими і через те мовби чудними, принаймні Люба не зважується говорити їх сама,- а одначе що ж тут такого чудного? - думає вона далі.- Чому ж би не вживать тих слів? Чого ж конечне казать "просвіщеніє", а не "просвіта", "впечатлєніє", а не "враження"? Тільки тої й переваги, що до тих російських слів ми призвичаїлись". Крім тематичних національних інновацій (скажімо, це - перший в українській літературі твір, де згадано теорію еволюції - то вам не пес начхав:)), по-моєму, це перший текст, де жінки виступають не суб'єктом емоційного життя (при повній об'єктності в усіх інших сферах), а таки суб'єктом знань. Головна героїня переповідає повітовим паніям Дарвіна: "Так же чоловік єсть той же звір, тільки розумніший", тож не треба цуратися ширших морфологічних порівнянь. Головна героїня веде дискусії про індиктувне мислення проти дедуктивного - і, власне, мені здається, прикметно, що саме авторка, яка двічі належить до маргіналізованої спільноти (як жінка і як українка), а отже, усе життя тим фактом змушена і споживати культуру, й творити її проти головної течії, вперше у цій літературі ставить під питання, *як* ми знаємо. Її опонент лупить себе п'яткою в груди, захищающи строгу об'єктивність у науці, дедуктивне мислення, вибудовування аргументації на основі емпірично даних фактів, а не підбирання фактів під початкове припущення. Натомість головна героїня (привіт феміністичній епістемології), наполягає, що жоден знавець не може бути об'єктивним і не вільним від початкових припущень/упереджень, а те, що видається свідченням об'єктивності, може бути з тим же успіхом риторичною маніпуляцією: "Почім ви знаєте, що такий-то ряд фактів, котрі вам говорять нібито так вільно, самі не з'явилися в праці ученого власне через те, що він шукав їх наперед своєю думкою? Мавши звісну теорію, наперед угадував, що мусять буть у такому-то крузі власне такі й такі явища, котрі докажуть його думку!" Фінал "Товаришок" - це така просто пісня про те, як складно писати на великих світоглядних (а отже, й жанрових) зсувах. Після цілого тексту не-про-те Олена Пчілка раптом згадує, що в українській літературі заведено мати романтичну лінію. Як бо то без романтичної лінії? Дуже чітко видно момент, коли клацає перемикач і під звуки "Пропало ВСЬО!!!" Пчілка починає витрушувати зі стосів сторінок усіх другорядних героїв, які там з'явилися хто для національної лінії, хто ще для якої, аби, як Пилип з конопель, із оповідання про знання раптом вискочив сюжет про одруження.
Якось так повелося, що прийнято любити Лесю Українку й не любити Олену Пчілку. Це - абсолютно дарма, мені на основі трьох томів листування ЛУ здається, що їхнє протистояння сильно перебільшують задля драматизації біографії ЛУ, а Олена Пчілка - нехай і не з першої когорти - по-свойму прекрасна. Багато писала, редагувала низку часописів, перекладала, у 70+ років побувала у в'язниці за антибільшовицькі виступи, кувала слова (серед найвідоміших її винаходів - слова "переможець" і "променистий", які доти позначалися старослов'янськими запозиченнями), врешті, виростила well-adjusted доньок, одна з яких - класик укрліту, але й інші здобували освіту за кордоном, жили у громадянському шлюбі до того, як це стало нормою, і почувалися у своїй шкурі цілком добре (виростити нормальних синів - це в ті часи кожен міг, а от доньки таки про щось свідчать). (Коротше кажучи, Олена Пчілка брала від життя все ще до того, як це стало загальною настановою.) Мораль? Мораль така: well-adjusted people don't make history, навіть коли вони перемогли, навіть коли вони винайшли саме слово "переможець" :)....more
Накупила всякої класики на абуку, щоб заповнювати прогалини в освіті й поповнювати словниковий запас, і тепер перевідкриваю для себе класику. Скажімо,Накупила всякої класики на абуку, щоб заповнювати прогалини в освіті й поповнювати словниковий запас, і тепер перевідкриваю для себе класику. Скажімо, зі шкільних років (чи коли я там читала прозу Франка востаннє - здається, на аспірантурі читала вже тільки поезію, а не прозу?) я геть забула, що Франко вміє хвацько закрутити сюжет, створити клаустрофобну атмосферу параної і здорово намалювати брудне і погрязле в розпусті місто з натуралістичного хронотопу! Жив би зараз - був би як не в жанрі Френка Міллера, то в жанрі Ліенн Моріарті, я вам кажу)))
Капітан Антін Ангарович хороший, порядний і доброзичливий хлопець, лабрадор у людській подобі - любить дружину і дітей, нехай навіть неуважно й на відстані, має добрих друзів і моральні приниципи - бере участь в окупації й пацифікації Боснії в лавах австро-угорської армії. Після п'яти років служби повертається додому у Львів, і тут постають питаннячка, що ж діялося з його родиною, доки він пригноблював місцевих мешканців деінде. Чому з ним не вітаються колеги по службі? Чому дружина, яка спершу скаржилася, що копійок з його зарплати їй не вистачає, аби прогодувати їхніх двох дітей, тепер живе в значно кращих умовах - вона справді навчилася заощаджувати й помирилася із заможним дідом, як вона каже, чи є й інші чинники? Що це за недобрі чутки ходять містом? Доки він воює з ворогом на чужині, щось страшне і вороже пускає коріння в нього вдома, тож порада: спробуйте по змозі не служити в окупаційній адміністрації. (view spoiler)[Бо розкішна, звісно, іронія: він воює з Османською імперією, а вона тим часом продає туди українських жінок. (hide spoiler)]
Що ще сподобалося, крім нагнітання саспенсу і параноїдальної атмосфери:
* Це дуже феміністичний текст! Дістається всім вимірам патріархату - і домашньому, коли чоловіку дозволено цікавитися своїми дітьми лише абстрактно, а всі складні прагматичні аспекти їхнього вирощування покласти на дружину і слуг, і це подано не як норма, а як все-таки проблемка (оповідач підсміюється над тим, що герой, повернувшись після п'ятирічної відсутності, очікує побачити дітей досі немовлятами - і підсміюється над тим, що з немовлятами той, власне, теж не давав собі ради: Від'їжджаючи, він покинув їх майже немовлятами, крикливими, що часто плакали і причинювали родичам багато клопотів та невигод. Він тямить, що тоді в глибині душі навіть рад був подекуди, що може вирватися з тої "дитинярні", як звав своє помешкання. І в мріях його діти не грали видної ролі, блукали десь мов бліді тіні; він думав про них більше розумом, теоретично, та не любив їх так, як любиться живі, близькі серцю істоти). Дістається і, так би мовити, подвійним моральним стандартам - якщо чоловік ходить у бордель, то це норма, але проституйованих жінок всіляко засуджують, хоча цього ремесла не існувало б, якби на нього не було попиту, котрий не викликає великого осуду. Дістається і тому, як звужуються можливості жінки за патріархату - звичайно, ці жінки можуть бути менш моральними, менш освіченими, менш зарадними, але в них не було можливостей розвивати всі найкращі риси:
"Вихована в достатку і розкошах, в тісних середньовікових поглядах, здалека від дійсного життя і його боротьби, здалека від терплячих і упосліджених людей, відки ж могла навчитися співчуття до них? Не привикла до ніякої пожиточної праці, в часі своєї молодості на те тілько була приготовувана, щоби бути куклою, ідеалом, надземною істотою, божеством і забавкою мужчини, але не людиною, не горожанкою. Їй дали виховання релігійне, то значить, її вивчили катехізму, молитов, релігійних практик, але цілим вихованням, цілим життям, укладом, домашньою і шкільною традицією на-завсігди попсовано її етичні основи. А потім сталося те, що мусило статися!"
* Тепер я хочу цілий цикл детективів про поліцейського ревізора Гірша, бо Гірш шикарний, це теж прекрасна історія про те, як людина з упослідженого прошарку користається упередженнями проти неї собі на користь. Він грає роль, яку від нього очікують - ось він улесливий, ось він вдає, що для нього велика честь, що до нього заговорила БілаЛюдина(ТМ), а тоді, коли всі втратять пильність, "проклятий напівп'яний жид з покірного і заклопотаного жидка починає переходити в роль небезпечного противника, перед котрим треба матися на осторозі". І розкриває справу, яку розслідує. Це такий прекрасний, неоднозначний і ефективний персонаж, покручений, як деревце бонсаї, ксенофобним суспільством - хочу про нього більше.
* Я, звичайно, киянка й не дуже добре знаю Львів, але мені здається, що там дуже об'ємне й колоритне місто - я б пройшлася екскурсією за сюжетом роману, може, треба буде повиписувати назви вулиць і погуляти колись у наступний приїзд....more
![The Magpie at Night: The Complete Poems of Li Qingzhao [1084–1151]](https://i.gr-assets.com/images/S/compressed.photo.goodreads.com/books/1718972214l/211934945._SY75_.jpg)
Loading...
